Історія школи №11
Декілька слів про
Заснування школи
У січні 1964 року на світовій мапі з’явився навчальний заклад, головним покликанням якого було формування активної, творчої особистості, інтелектуала, вихованого на засадах добра, орієнтованого на успішне життя в інноваційному просторі. Прораб Варшавський пророче зазначав у далекому 1963: «Школа построена на плавнях, но очень хорошо, поэтому с ней все будет в порядке».
За історично короткий проміжок часу Кременчуцька середня школа № 11 (нині 11 ліцей) посіла гідне місце на теренах рідного міста, області, держави. Свідченням цього є багаточисельні проекти, здобуті перемоги учнів, учителів, випускників, батьків навчального закладу. Будуючи стратегію розвитку, у закладі пам’ятали й пам’ятають, що «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Тому літопис 50 років школи № 11 варто з передісторії.
Передісторія
Історія Кременчуцької школи – ліцею №11, де кожна подія – це шлях до мрії
У 60-х роках ХХ століття серед проблем які хвилювали освітян міста, центральною була успішність учнів. Її вирішенню присвячувалися соціалістичні змагання між навчальними закладами. У доповіді завідуючого Кременчуцьким міським відділом народної освіти Манженка І.П. на серпневій народі вчителів у 1960 році було відмічено кращі школи. І серед них №11. На той час одинадцята (восьмирічна) школа знаходилася по вулиці Артема (біля нинішньої швидкої допомоги), а очолювали її директори: Новицький Василь Гнатович, учитель математики за фахом, та Затинацький Михайло Макарович, учитель історії (з 1961 по 1963 рік). Заступником директора школи No11 за часів керівництва Новицького В.Г. працювала Бєляєва Ніна Михайлівна, учитель математики за фахом. Школа вже тоді виховувала справжніх лідерів. Серед таких є Федько Ірина Семенівна, випускниця 1962 року, Руденко (Шутка) Галина Григорівна, випускниця 1963 р., Богодист (Топорська) Лілія Яківна, випускниця 1963 року, нині помічник Голови наглядової ради ПАТ «Кременчуцький колісний завод», помічник депутата міської ради, та багато інших.
У своєму інтерв’ю кореспондентам ліцейного журналу «Лідер» жінки розповіли, що саме їх клас був останнім випускним у восьмирічній одинадцятій школі на
вул. Артема, яка відіграла вирішальну роль у становленні їх як особистостей.
«Діти постійно знаходилися в одній кімнаті. Тут і навчалися, і їли, і навіть ази фізичного виховання здобували (Журавський Олександр Якович теоретично вчив грати у волейбол). Крім того, усі класи були прохідними, що надзвичайно зближувало школярів. Тимурівці, «Зелений патруль», переписка з однолітками з Німеччини та Китаю, піонери, комсомольці…» – яскраві сторінки життя учня півстоліття тому.
«У 1962 р. розпочалося будівництво нової школи, відкриття якої планувалося 1 вересня 1963 р. На жаль, будівельники не встигли. Тому 1 вересня 1964 року діти сіли за парти старої школи. А вже в січні 1964 р. після зимових канікул дітвора попрямувала до новеньких класів разом зі своїми вчителями: Герасимовою О.М., Маляренко Г.Й., Сопільняк Г.Г. та ін.», – згадує вчитель трудового навчання Данильчук Павло Гнатович, який працював у школі № 11 із 1961 по 2001 рік. У новобудову прийшли й діти, учителі, батьки школи No17, що знаходилася біля електростанції, поряд із техучилищем (директор – Дроздова Єлизавета Максимівна, за фахом учитель географії, а заступник – Божко Надія Григорівна).
1964 -1974 роки
Перше десятиріччя
Інтерв’ю з Лозовською Тетяною Аркадіївною, випускницею 1968 року
Пам’ять-поняття вічне. За допомогою пам’яті редколегія журналу «Лідер» збирає величезний пазл історії ліцею № 11, нашого дому. Саме тому, ми запросили до ліцею випускницю ЗОШ № 11 1968 р. Тетяну Аркадіївну Лозовську. Вона з великою радістю прийняла наше запрошення відвідати стіни рідного навчального закладу та погодилася відповісти на наші запитання.
Тетяно Аркадіївно, які ваші найяскравіші спогади про шкільне життя?
Найяскравіші, найцікавіші моменти у моєму житті пов’язані з шкільним дитинством. Воно проходило в стінах рідної 11-тої школи. Її відкрили у 1964 році, відразу після зимових канікул. Це була нова будівля, яка прийняла до себе учнів двох шкіл: одинадцятої, що знаходилась поблизу Крюківського мосту, та сімнадцятої, розташованої біля електростанції.
Саме у 17-тій школі я навчалася. Усім учням нова школа сподобалась із першого погляду. І почалася цікаве, яскраве життя шкільної родини на ймення 11.
Не можна уявити дитинство без піонерської організації. Ми брали активну участь у її діяльності. Кожна маленька перемога супроводжувалася гордістю за школу. Одного разу газета «Піонерська правда» проводила всесоюзні змагання серед піонерських загонів, які мали назву «Марш всесоюзних загонів та дружин». Було висунуто ряд вимог, які потрібно виконати. Піонери 11-тої школи одержали перемогу і отримали можливість поїхати до Москви на Всесоюзний піонерський парад. Наша дружина, десять піонерів і я, як голова ради загону, разом з піонервожатою вирушили до Москви. Відчуття незабутні: шалена гордість за школу.
Також я добре пам’ятаю екскурсії, походи нашого загону «Робінзони»…
Це був за загін, як він утворився?
У той час, як і зараз, велику увагу приділяли військово-патріотичному вихованню. Ми збирали відомості про визволителів нашого міста, запрошували їх у гості (тоді вони були молодшими, мали можливість приїздити). Нашій дружині у Раді ветеранів дали адресу визволителя нашого міста – Анатолія Олександровича Пожарова.
Він мешкав у Москві разом із дружиною, працював у Московському інституті. Деякий час вели з ним листування, розповідали про школу , про наші досягнення, а він у відповідь писав про визволення Кременчука. Прислав поштою авторську книгу. Улітку ми запросили його відвідати нашу 11-ту школу. Анатолій Олександрович погодився приїхати. У 1965 році директором була Єлизавета Максимівна Дроздова , вона його зустріла, а прийняла його у гості одна з учениць.
Разом з ним піонери пішли у похід до «Долини смерті», зараз вона має назву «Долина героїзму», що знаходиться у с. Чикалівка.
За історичними відомостями у тих місцях була оборона Кременчука від німців. Радянські війська звільняли Кременчук і відвойовували переправу, яка там знаходилась. У «Долині смерті» встановлений меморіал, до якого ми й вирушили. Йшли ми пішки, разом з директором школи та Пожаровим. Ночували у наметах, усім це дуже подобалось, було дуже цікаво. Анатолій Олександрович розповідав багато історій. За чотири дні перебування в поході ми зустрілися з місцевими мешканцями, які також відновили у пам’яті моменти, пов’язані з цими краями. Ось тоді й було вирішено назвати наш загін «Робінзони».
Чи підтримували у подальшому зв’язки з Анатолієм Олександровичем?
Так, звісно. Він запросив нас до себе в Москву, як кажуть, із візитом у відповідь. Ми з друзями вирішили поїхати взимку за Полярне коло. Ніхто ніколи не бачив північного сяйва. Це було щось надзвичайне для нас. Поставивши ціль, ми вирішили трішки заробити коштів, хто як міг: деякі розносили пошту, деяким допомагали батьки. На зимових канікулах група з 14 чоловік, зібралися їхати у м. Оленегірськ, про яке раніше й не чули, але назва навіювала думки про щось чудове.
Нашу ідею підтримала старша піонервожата Фіалковська З.І.
Проклавши маршрут, товарищі вирушили у дорогу. Першим пунктом плану стала, звісно, Москва. Ми завітали у гості до Пожарова, розповіли йому плани щодо нашої мандрівки, а він в свою чергу показав нам Червону площу, де було дуже гарно відразу після новорічних свят. Наступним стало м. Ленінград, із якого вирушили вже в Мурманськ. За деякий час до мандрівки наша піонервожата відправила листа до одної з шкіл міста Оленегірськ, про те, що група дітей хоче завітати у гості, та відповіді ми не отримали. Вирішили діяти за ситуацією. Тож приїхавши у пункт призначення, піонери 11-тої школи завітали до піонерів шкіл Оленегірська. Як виявилося пізніше, нам був відісланий лист з запрошенням, але у школу він потрапив із запізненням. В цілому враження у всіх залишились незабутні, багато нового було побачено і почуто.
Як ви вважаєте школа вплинула на ваше життя?
Звісно, вплинула. Вона заклала фундамент для формування особистості кожного з учнів. До речі, наш випуск у 1968 році був першим випуском ЗОШ № 11. Так склалася доля , що згодом я працювала у своїй школі піонервожатою, нині я викладач Медичного коледжу.
У період продовження розвитку новаторського учительського руху, який започатковано реформою 1956-64 р. як у державі в цілому, так і в Кременчуці зокрема, з’явилося таке явище як «новаторство», широка пропаганда «перпедосу» (передового педагогічного досвіду).
Архівні матеріали того часу відзначають цілу когорту кременчуцьких педогогів-новаторів. Серед них вчителька початкових класів школи №11 Коршунова Євгенія Степанівна. Колишній завідуючий Крюківським райво Харошун А.Т. згадує: «Добре працювли в Крюківському районі середні школи № 3, 6, 7, 9, 11, 14, 16, 22, 23, 29». У школах працювали гуртки художньої самодіяльності, а у середній школі №11 були створені музична та хореографічна студії.
8 вересня 1970 року був проголошений курс на створення загальноосвітньої обов’язкової середньої школи (закріплений у новому Статуті середньої загальноосвітньої школи), який розв’язав проблему паралельного здобуття повної загальної середньої освіти з професійною підготовкою молоді до праці, зокрема, надав можливість випускникам 8-річних шкіл здобувати повну середню освіту в загальноосвітніх повних 10-річних школах (9-10 кл), у середніх спеціальних навчальних закладах (технікумах протягом 3-4 років), у школах робітничої та сільської молоді (9-11 кл.).
Дослідженням архівних освітянських матеріалів даного періоду встановлено, що середня школа №11 була школою з продовженим днем.
1974–1984 роки
Друге десятиріччя
Середина 70-х років для Кременчука — це час промислового розквіту. Місто гуде, розбудовуються гіганти індустрії, а Крюків та Раківка наповнюються новим життям. У цьому ритмі, не відстаючи від часу, крокує і середня школа №11. Це десятиліття стало періодом адміністративних змін, зміцнення зв’язків з виробництвом та формування унікального педагогічного ядра.
Нові горизонти та трудове загартування
Першою знаковою віхою десятиліття став 1975 рік. Саме першого квітня, згідно з наказом №24 міського відділу народної освіти, школу було підпорядковано новоствореному Крюківському відділу народної освіти. Ця адміністративна реформа дозволила краще координувати роботу закладів на правому березі Дніпра.
Вже за рік, 9 вересня 1976 року, освіта міста робить рішучий крок у бік професійної підготовки. У Крюківському районі відкривається міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МНВК). Для учнів 11-ї школи це відкрило нові перспективи: старшокласники (8–10 класи) тепер не просто сиділи за партами, а опановували реальні професії. Випускники виходили зі школи не лише з атестатом зрілості, а й з кваліфікаційним свідоцтвом, маючи першу робітничу професію в кишені.
«Навчання і труд поруч ідуть»
Окремою сторінкою в історії школи стали шефські зв’язки з промисловим гігантом — Кременчуцьким заводом шляхових машин («Кредмаш»). Це була не формальна співпраця, а справжня дружба, що тривала близько 40 років. Робітники та учні змагалися під гаслом «Навчання і труд поруч ідуть».
Педагоги школи №11 ставали частими гостями в цехах заводу, але не як екскурсанти, а як лектори, несучи просвітницьке слово робітничим колективам. Тільки за один звітний період учителі прочитали 8 лекцій на заводі, зміцнюючи зв’язок між школою та виробництвом.
Інтелігентність на чолі колективу
У період з 1977 по 1979 рік шкільний штурвал тримала Заїка Любов Максимівна, фахівець з англійської мови. В історію школи вона увійшла не як суворий адміністратор, а як взірець інтелігентності. Толерантна, освічена та мудра, Любов Максимівна зуміла зберегти та примножити надбання своїх попередників, створивши в колективі атмосферу взаємоповаги.
Кузня педагогічних кадрів
Цікавий факт зафіксовано у 1978 році, коли міський відділ освіти вивчав профорієнтацію учнів. Статистика тих років вражає: школа №11 стала справжньою кузнею майбутніх вчителів. За дві п’ятирічки (9-ту та 10-ту) майже сотня випускників обрали педагогічну ниву, вступивши до педінститутів, університетів та училищ. Хоча в документах і відзначався «недолік» — мало хлопців обирали професію вчителя, загальний внесок школи в освіту міста був колосальним.
Особливою гордістю школи цього періоду стали учительські династії. Це люди, для яких школа була другим домом у прямому сенсі слова. У 70-х роках у педколективі налічувалося 13 династій! Серед них родини:
Розенблюм М.М. та її двох доньок (вчителі російської мови);
Дейнеги Р.П. з донькою;
Гольберг А.П. (спадкової вчительки);
а також династії Крихтенків, Жуваків, Самойленків, Полякових, Яблуновських, Кривабонів, Коршунових, Мащенків, Яриг та Біліченків.
Майстри своєї справи
Згадуючи 1978–1979 навчальний рік, неможливо оминути увагою педагогів, чия майстерність була відзначена на міському рівні.
Взірцем індивідуального підходу до учнів була вчитель хімії Маляренко Галина Йосипівна. А в початкових класах справжні дива творила Аскадська Клавдія Рафаїлівна. Маючи за плечима понад 20 років стажу, вона не втратила творчого запалу. Її уроки математики перетворювалися на захопливу гру: власноруч виготовлена наочність, цікавий усний рахунок та логічні задачі, де зміна однієї величини змушувала учнів мислити нестандартно. Саме такі вчителі формували любов до знань у найменших школярів.
Так, у праці та навчанні, минало друге десятиліття школи, закладаючи фундамент для викликів наступних років.
1984–1994 роки
Третє десятиріччя
Період з середини 80-х до середини 90-х років став справжнім випробуванням на міцність та гнучкість. Це була епоха глобальних зрушень: процеси «перебудови», демократичні рухи, відродження національної самобутності та перехід до ринкової економіки. Школа №11 не просто спостерігала за історією — вона жила в її ритмі, змінюючи зміст освіти та гартуючи характери.
Новий курс лідерстваЩе на порозі цього бурхливого періоду, у 1980 році, колектив очолила Самоненко Людмила Федорівна.
Учитель фізики за фахом, Людмила Федорівна обрала вірний вектор розвитку закладу: поєднання дисципліни з новаторством. Ключовою темою роботи стала семестрово-блокова система навчання — сміливий експеримент для того часу, що дозволив оптимізувати навчальний процес.
Школа почала трансформуватися внутрішньо: вдосконалення виховної роботи відбувалося через організацію колективної творчої діяльності учнів. Саме в цей час закладається фундамент профільної освіти — створюються перші класи з поглибленим вивченням предметів:
математичні;
гуманітарні.
Команда професіоналів
Реалізувати такі масштабні зміни самотужки неможливо. Поруч із Людмилою Федорівною працювала потужна команда заступників та вчителів. Унікальність цього педагогічного колективу в тому, що він став містком між епохами.
Пиріг Валентина Антонівна — учитель математики, яка присвятила школі 27 років життя (1980–2007), виховуючи любов до точних наук.
Бєліченко Юлія Федорівна — талановитий педагог, учитель української мови та літератури.
Придатько Валентина Леонідівна — учитель історії, що вчила учнів мислити та аналізувати.
Особливої поваги заслуговують педагоги, які стали справжніми легендами закладу, працюючи в ньому й донині:
Терещенко Тамара Ігорівна — берегиня українського слова, яка крізь десятиліття несе любов до рідної мови, продовжуючи навчати дітей вже у сучасному ліцеї.
Кочеткова Тамара Вікторівна — учитель хімії, яка залишається вірною школі №11 (нині ліцею), передаючи свої знання новим поколінням кременчужан.
Результатом їхньої спільної праці стали долі сотень вихованців. Лише за десятиліття (1984–1994) зі стін школи у доросле життя вийшли 568 випускників 10-х класів. Якість знань підтверджують медалі: 12 випускників отримали «золото», а 17 — «срібло».
Афганський біль: Перерваний політ
На жаль, історія третього десятиріччя має і чорні сторінки, написані війною. На долю випускників школи випало тяжке випробування війною в Афганістані. Двоє з них — Сергій Кулініч та Олександр Коробенко — не повернулися додому.
Сергій Кулініч (18.02.1966 — 05.12.1986) Кременчужанин, який у 1973 році вперше сів за парту школи №11. Після закінчення восьми класів продовжив навчання в СПТУ №7. До лав армії був призваний навесні 1985 року, а вже в червні 1986-го опинився в пеклі Афганістану. Сергій був розвідником. 5 грудня 1986 року він не повернувся із завдання. Загинув, виконуючи свій військовий обов’язок.
Олександр Коробенко (загинув у 1987 році) Випускник школи №11, воїн-інтернаціоналіст. Його життя також обірвалося на чужій землі під час виконання бойового завдання в Афганістані.
Пам’ять про цих хлопців назавжди закарбована в історії школи. Це нагадування про ціну миру та мужність молодих людей, які залишилися вірними присязі до кінця.
1994–2004 роки
Четверте десятиріччя
Злам тисячоліть став для закладу не просто зміною дат у календарі, а часом фундаментальної трансформації. Це була епоха, коли на зміну стабільності прийшов час сміливих експериментів та пошуку власного обличчя. Талановиті педагоги разом із новим поколінням батьків взяли на себе амбітну мету — виховання нової української еліти.
За цей період (1994–2004) школа дала путівку в життя 449 випускникам. Високий рівень знань підтверджено медалями: 31 золота та 9 срібних нагород.
Епоха змін: Від школи до ліцею
У 2000 році, на порозі нового міленіуму, заклад очолила Попович Наталія Олександрівна.
За фахом учитель української мови та літератури, вона тонко відчувала вимоги часу. В Україні починали з’являтися школи нового типу, і 11-та школа не могла лишатися осторонь.
Доленосним став 2001 рік. Виконавчий комітет Крюківської районної ради підтримав ініціативу педагогічного колективу, і на базі загальноосвітньої школи №11 було створено заклад для творчої обдарованості — Ліцей №11. Він став осередком якісної профільної освіти за трьома напрямками:
економічним;
правовим;
лінгвістичним.
Статус ліцею відкрив нові горизонти. Навчальний план вийшов далеко за межі шкільної програми, забезпечуючи довузівську професійно-орієнтовану підготовку.
Щоб сформувати у ліцеїстів глобальне мислення та бізнесову хватку, було введено унікальні спецкурси: риторика, економічна психологія, основи підприємницької діяльності, фінансова математика, громадянська освіта та журналістика. Педагогічний колектив розпочав роботу над науково-методичною проблемою «Формування лідерської компетентності учня».
«Мікрополіс» та дух свободи
Ліцей став місцем, де учні отримали реальний голос. Впровадження авторської системи самоврядування «Мікрополіс» перетворило школу на маленьку демократичну державу. Тут ліцеїсти вчилися бути почутими, приймати рішення та нести відповідальність. Це виховувало ініціативність та організаторські здібності, яких не навчишся з підручників.
Інтелектуальне життя вирувало у клубах та гуртках:
Дискусійний клуб «Дебати»;
Інтелектуальні клуби «Вікторія», «Раціо», «Інтелект»;
Бізнес-клуб «Маркет»;
Клуби правових знань «Юриспол» та «Правознавчик»;
Клуб юних журналістів.
У 2001 році розпочало діяльність наукове товариство учнів «Пошук». А змагальний дух гартувався в іграх «Що? Де? Коли?», «Брейн-ринг» та конкурсі «Найрозумніший».
Традиції та визнання
Саме в цей час зародилися традиції, без яких неможливо уявити сучасний ліцей: урочиста «Посвята в ліцеїсти» та зворушливе «Свято честі». Об’єднав усіх Гімн ліцею, слова і музику до якого написали вчителі Л.В. Фаренюк та О.К. Холодняк.
Учителі ліцею активно вивчали нові педтехнології, долучалися до міжнародних проектів освітніх обмінів та перемагали в конкурсах «Учитель року». Ця титанічна праця принесла свої плоди: у 2006 році ліцей №11 було визнано одним із кращих навчальних закладів України в номінації «Школа професійної кар’єри», а досвід закладу увійшов до посібника «100 кращих шкіл України».
2004–2014 роки
П'яте десятиріччя
Середина «нульових» стала для ліцею періодом, коли закладений фундамент почав перетворюватися на міцну фортецю знань. Перші роки цього десятиліття пройшли під егідою становлення ліцею як елітарного закладу. Наталія Олександрівна Попович, яка стояла біля витоків цих перетворень, продовжувала вести шкільний корабель до 2007 року. Це був час закріплення здобутків: шліфувалася концепція профільної освіти, а педагогічний колектив гартувався у викликах нового часу.
Проте світ змінювався з шаленою швидкістю, вимагаючи нових підходів та сміливих рішень. І 2007 рік став вододілом, що ознаменував початок нової, ще більш динамічної епохи в історії закладу.
Новий погляд на освіту
6 грудня 2007 року, згідно з наказом управління освіти, кермо влади переймає Бикова Наталія Олександрівна.
Під її керівництвом ліцей №11 не просто пішов у ногу з часом — він почав його випереджати. Заклад набув статусу експериментального навчального закладу всеукраїнського рівня.
Уже в січні 2009 року ліцей гучно заявив про себе, здобувши перемогу у Всеукраїнському конкурсі «1 учень – 1 комп’ютер». Отримавши два класи сучасних нетбуків, ліцей на два роки став флагманом цифровізації, досліджуючи використання ІКТ у навчальному процесі.
Паралельно, під науковим керівництвом провідних вчених (Киричука В.О., Клепко С.Ф.), розгорнулася масштабна наукова робота. Ключовою темою стало формування лідерської компетентності. Лідерство перестало бути просто словом — воно стало філософією закладу.
Східний вектор та полікультурність
Ліцей завжди чутливо реагував на запити світу. Коли погляди економістів звернулися на Схід, ліцей №11 став одним із перших, хто відкрив двері для вивчення культури Піднебесної.
У серпні 2008 року було урочисто відкрито кабінет китайської мови. У філологічних та суспільно-гуманітарних класах ввели курс «Історія, культура мови Китаю». Унікальність моменту полягала в тому, що викладали не просто вчителі, а волонтери з КНР.
Ліцей формував лідера, вільного у полімовному світі. Учні опановували широкий спектр мов: рідну українську, міжнародну англійську, а також російську та екзотичну китайську. Це розширювало горизонти та готувало випускників до роботи в глобальній економіці.
«Мікрополіс» та покоління переможців
Внутрішнє життя ліцею вирувало в ритмі власної держави — «Мікрополісу». У рамках програм «Школа без стін» та «Інтелект» учнівське самоврядування розробило власну стратегію розвитку. Лідери всіх ланок — від малечі до випускників — реально впливали на зміни в навчальному закладі.
Цифри говорять самі за себе. Станом на 2013-2014 навчальний рік ліцей перетворився на потужний освітній хаб:
822 учні (30 класів);
Потужний педколектив: 61 педагог, серед яких 23 спеціалісти вищої категорії та 13 методистів.
За 13 років існування ліцею (до 2014 року) вихованці здобули вражаючу кількість перемог:
МАН: 140 призерів (з них 10 — на Всеукраїнському рівні).
Олімпіади: 281 призер міського рівня та 70 — обласного.
Двоє учнів стали Президентськими стипендіатами (2007, 2008 рр.).
Особливою гордістю 2013 року стала перемога у МАН з науковою роботою на тему глобалізації релігій (порівняння українського буддизму та китайського християнства) — яскравий приклад глибини знань ліцеїстів.
На завершення цього десятиліття Кременчуцький ліцей №11 входив до п’ятірки найкращих закладів міста. Його випускники — економісти, правознавці, науковці — успішно будували кар’єру, доводячи, що гасло про виховання лідерів було не просто словами, а реальністю.
