Історія школи №11
Декілька слів про
Заснування школи
У січні 1964 року на світовій мапі з’явився навчальний заклад, головним покликанням якого було формування активної, творчої особистості, інтелектуала, вихованого на засадах добра, орієнтованого на успішне життя в інноваційному просторі. Прораб Варшавський пророче зазначав у далекому 1963: «Школа построена на плавнях, но очень хорошо, поэтому с ней все будет в порядке».
За історично короткий проміжок часу Кременчуцька середня школа № 11 (нині 11 ліцей) посіла гідне місце на теренах рідного міста, області, держави. Свідченням цього є багаточисельні проекти, здобуті перемоги учнів, учителів, випускників, батьків навчального закладу. Будуючи стратегію розвитку, у закладі пам’ятали й пам’ятають, що «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Тому літопис 50 років школи № 11 варто з передісторії.
Передісторія
Історія Кременчуцької школи – ліцею №11, де кожна подія – це шлях до мрії
У 60-х роках ХХ століття серед проблем які хвилювали освітян міста, центральною була успішність учнів. Її вирішенню присвячувалися соціалістичні змагання між навчальними закладами. У доповіді завідуючого Кременчуцьким міським відділом народної освіти Манженка І.П. на серпневій народі вчителів у 1960 році було відмічено кращі школи. І серед них №11. На той час одинадцята (восьмирічна) школа знаходилася по вулиці Артема (біля нинішньої швидкої допомоги), а очолювали її директори: Новицький Василь Гнатович, учитель математики за фахом, та Затинацький Михайло Макарович, учитель історії (з 1961 по 1963 рік). Заступником директора школи No11 за часів керівництва Новицького В.Г. працювала Бєляєва Ніна Михайлівна, учитель математики за фахом. Школа вже тоді виховувала справжніх лідерів. Серед таких є Федько Ірина Семенівна, випускниця 1962 року, Руденко (Шутка) Галина Григорівна, випускниця 1963 р., Богодист (Топорська) Лілія Яківна, випускниця 1963 року, нині помічник Голови наглядової ради ПАТ «Кременчуцький колісний завод», помічник депутата міської ради, та багато інших.
У своєму інтерв’ю кореспондентам ліцейного журналу «Лідер» жінки розповіли, що саме їх клас був останнім випускним у восьмирічній одинадцятій школі на
вул. Артема, яка відіграла вирішальну роль у становленні їх як особистостей.
«Діти постійно знаходилися в одній кімнаті. Тут і навчалися, і їли, і навіть ази фізичного виховання здобували (Журавський Олександр Якович теоретично вчив грати у волейбол). Крім того, усі класи були прохідними, що надзвичайно зближувало школярів. Тимурівці, «Зелений патруль», переписка з однолітками з Німеччини та Китаю, піонери, комсомольці…» – яскраві сторінки життя учня півстоліття тому.
«У 1962 р. розпочалося будівництво нової школи, відкриття якої планувалося 1 вересня 1963 р. На жаль, будівельники не встигли. Тому 1 вересня 1964 року діти сіли за парти старої школи. А вже в січні 1964 р. після зимових канікул дітвора попрямувала до новеньких класів разом зі своїми вчителями: Герасимовою О.М., Маляренко Г.Й., Сопільняк Г.Г. та ін.», – згадує вчитель трудового навчання Данильчук Павло Гнатович, який працював у школі № 11 із 1961 по 2001 рік. У новобудову прийшли й діти, учителі, батьки школи No17, що знаходилася біля електростанції, поряд із техучилищем (директор – Дроздова Єлизавета Максимівна, за фахом учитель географії, а заступник – Божко Надія Григорівна).
19644 -1974 роки
Перше десятиріччя
Так був створений чудовий творчий колектив учителів та учнів, очолила який Дроздова Єлизавета Максимівна (очолювала заклад із 1964 по 1977 р.). ЇЇ заступниками з навчально-виховної роботи в різні роки працювали: Божко Надія Григорівна; Латишев Олександр Миколайович; Біліченко Юлія Федорівна, учитель української мови та літератури; Бєльчич (Щербина) Лідія Іванівна, учитель фізики; а заступником із виховної роботи – Придатько Валентина Леонідівна, учитель історії.
«Надзвичайно гарна інтелігентна жінка. її чудова шляпка з вуаллю прикривала темні очі, чорне з чорнобуркою пальто підкреслювало її стан. Називала я її тоді для себе «чеховською героїнею», – згадує Старикова Марія Михайлівна.
Школа працювала у дві зміни, адже налічувала до 2000 учнів. Активно працювала піонерська організація, що носила ім’я першої жінки-космонавта Валентини Терешкової. Старша піонерська вожата Фіалковська З.І. організувала якісну виховну роботу. Піонерські загони долучилися до змагання з сільськими школами та колгоспами, за підсумками яких 7-а клас (класний керівник Старикова М.М.) був визнаний переможцем і представив Полтавщину на Почесній лінійці, присвяченій дню народженню піонерської організації ім. В.І.Леніна в Москві на Червоній площі.
У результаті цих змагань за клопотанням учнів цього класу були розшукані батьки Героя Радянського Союзу Олександра Халаменюка. Діти шефствували над цими двома одинокими пенсіонерами, а пізніше домоглися, щоб вулицю Сінну було названо іменем О.Халаменюка. «Так уже в 1965 році, – роблять висновок члени наукового товариства «Пошук» ліцею № 11, – лідерство у школі набирає обертів.» З’являються нові історії, нові яскраві персоналії. Та це й закономірно…
Інтерв’ю з Лозовською Тетяною Аркадіївною, випускницею 1968 року
Пам’ять-поняття вічне. За допомогою пам’яті редколегія журналу «Лідер» збирає величезний пазл історії ліцею № 11, нашого дому. Саме тому, ми запросили до ліцею випускницю ЗОШ № 11 1968 р. Тетяну Аркадіївну Лозовську. Вона з великою радістю прийняла наше запрошення відвідати стіни рідного навчального закладу та погодилася відповісти на наші запитання.
Тетяно Аркадіївно, які ваші найяскравіші спогади про шкільне життя?
Найяскравіші, найцікавіші моменти у моєму житті пов’язані з шкільним дитинством. Воно проходило в стінах рідної 11-тої школи. Її відкрили у 1964 році, відразу після зимових канікул. Це була нова будівля, яка прийняла до себе учнів двох шкіл: одинадцятої, що знаходилась поблизу Крюківського мосту, та сімнадцятої, розташованої біля електростанції.
Саме у 17-тій школі я навчалася. Усім учням нова школа сподобалась із першого погляду. І почалася цікаве, яскраве життя шкільної родини на ймення 11.
Не можна уявити дитинство без піонерської організації. Ми брали активну участь у її діяльності. Кожна маленька перемога супроводжувалася гордістю за школу. Одного разу газета «Піонерська правда» проводила всесоюзні змагання серед піонерських загонів, які мали назву «Марш всесоюзних загонів та дружин». Було висунуто ряд вимог, які потрібно виконати. Піонери 11-тої школи одержали перемогу і отримали можливість поїхати до Москви на Всесоюзний піонерський парад. Наша дружина, десять піонерів і я, як голова ради загону, разом з піонервожатою вирушили до Москви. Відчуття незабутні: шалена гордість за школу.
Також я добре пам’ятаю екскурсії, походи нашого загону «Робінзони»…
Це був за загін, як він утворився?
У той час, як і зараз, велику увагу приділяли військово-патріотичному вихованню. Ми збирали відомості про визволителів нашого міста, запрошували їх у гості (тоді вони були молодшими, мали можливість приїздити). Нашій дружині у Раді ветеранів дали адресу визволителя нашого міста – Анатолія Олександровича Пожарова.
Він мешкав у Москві разом із дружиною, працював у Московському інституті. Деякий час вели з ним листування, розповідали про школу , про наші досягнення, а він у відповідь писав про визволення Кременчука. Прислав поштою авторську книгу. Улітку ми запросили його відвідати нашу 11-ту школу. Анатолій Олександрович погодився приїхати. У 1965 році директором була Єлизавета Максимівна Дроздова , вона його зустріла, а прийняла його у гості одна з учениць.
Разом з ним піонери пішли у похід до «Долини смерті», зараз вона має назву «Долина героїзму», що знаходиться у с. Чикалівка.
За історичними відомостями у тих місцях була оборона Кременчука від німців. Радянські війська звільняли Кременчук і відвойовували переправу, яка там знаходилась. У «Долині смерті» встановлений меморіал, до якого ми й вирушили. Йшли ми пішки, разом з директором школи та Пожаровим. Ночували у наметах, усім це дуже подобалось, було дуже цікаво. Анатолій Олександрович розповідав багато історій. За чотири дні перебування в поході ми зустрілися з місцевими мешканцями, які також відновили у пам’яті моменти, пов’язані з цими краями. Ось тоді й було вирішено назвати наш загін «Робінзони».
Чи підтримували у подальшому зв’язки з Анатолієм Олександровичем?
Так, звісно. Він запросив нас до себе в Москву, як кажуть, із візитом у відповідь. Ми з друзями вирішили поїхати взимку за Полярне коло. Ніхто ніколи не бачив північного сяйва. Це було щось надзвичайне для нас. Поставивши ціль, ми вирішили трішки заробити коштів, хто як міг: деякі розносили пошту, деяким допомагали батьки. На зимових канікулах група з 14 чоловік, зібралися їхати у м. Оленегірськ, про яке раніше й не чули, але назва навіювала думки про щось чудове.
Нашу ідею підтримала старша піонервожата Фіалковська З.І.
Проклавши маршрут, товарищі вирушили у дорогу. Першим пунктом плану стала, звісно, Москва. Ми завітали у гості до Пожарова, розповіли йому плани щодо нашої мандрівки, а він в свою чергу показав нам Червону площу, де було дуже гарно відразу після новорічних свят. Наступним стало м. Ленінград, із якого вирушили вже в Мурманськ. За деякий час до мандрівки наша піонервожата відправила листа до одної з шкіл міста Оленегірськ, про те, що група дітей хоче завітати у гості, та відповіді ми не отримали. Вирішили діяти за ситуацією. Тож приїхавши у пункт призначення, піонери 11-тої школи завітали до піонерів шкіл Оленегірська. Як виявилося пізніше, нам був відісланий лист з запрошенням, але у школу він потрапив із запізненням. В цілому враження у всіх залишились незабутні, багато нового було побачено і почуто.
Як ви вважаєте школа вплинула на ваше життя?
Звісно, вплинула. Вона заклала фундамент для формування особистості кожного з учнів. До речі, наш випуск у 1968 році був першим випуском ЗОШ № 11. Так склалася доля , що згодом я працювала у своїй школі піонервожатою, нині я викладач Медичного коледжу.
У період продовження розвитку новаторського учительського руху, який започатковано реформою 1956-64 р. як у державі в цілому, так і в Кременчуці зокрема, з’явилося таке явище як «новаторство», широка пропаганда «перпедосу» (передового педагогічного досвіду).
Архівні матеріали того часу відзначають цілу когорту кременчуцьких педогогів-новаторів. Серед них вчителька початкових класів школи №11 Коршунова Євгенія Степанівна. Колишній завідуючий Крюківським райво Харошун А.Т. згадує: «Добре працювли в Крюківському районі середні школи № 3, 6, 7, 9, 11, 14, 16, 22, 23, 29». У школах працювали гуртки художньої самодіяльності, а у середній школі №11 були створені музична та хореографічна студії.
8 вересня 1970 року був проголошений курс на створення загальноосвітньої обов’язкової середньої школи (закріплений у новому Статуті середньої загальноосвітньої школи), який розв’язав проблему паралельного здобуття повної загальної середньої освіти з професійною підготовкою молоді до праці, зокрема, надав можливість випускникам 8-річних шкіл здобувати повну середню освіту в загальноосвітніх повних 10-річних школах (9-10 кл), у середніх спеціальних навчальних закладах (технікумах протягом 3-4 років), у школах робітничої та сільської молоді (9-11 кл.).
Дослідженням архівних освітянських матеріалів даного періоду встановлено, що середня школа №11 була школою з продовженим днем.